Про УКРЛІТ.ORG

Чесність з собою

C. 3
Скачати текст твору: txt (408 КБ) pdf (312 КБ)

Calibri

-A A A+

— Та-ак, навіть приятелів, —згодився Мирон і озирнувся до Тараса: — Як що треба, можу познайомити… А ви хіба з тюрми не могли узяти явок до анархи-истів?

— Ні, я з ними лаявся, вони б не дали,—похмуро буркнув Тарас, який спідлоба, недовірчиво подивлявся на Мирона підчас балачки з Вірою.

— Я ж — не інтелігент, — пояснив він. — Між иншим, ви, здається, знаєте… Ви з моєю сестрою знайомі… З Олею, панчішницею…

— Зна-а-ю, вона мені багато про вас роспові-да-ла.

Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.

— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.

Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.

— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.

— Ні, я не можу… До побачення!

І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.

— До-о-бре… Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте… Сідайте, товаришко Да-а-ро…

Дара одійшла трохи від столу.

— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.

— Я слу-у-хаю…

3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.

Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.

— Я слухаю, Да-аро.

Вона повернулася до Мирона.

— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:

— Так я от що хочу сказати…

— Вибачте, будь ласка… — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?… Гомін там, на вулиці… Мені важко, я не виношу, дуже вуха бьє, це дратує… Чи це вам потрібно для повітря?

— Ні, прошу…

— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.

— Спасибі… — винувато сказав Тарас і знову звернувся до Мирона: — Це смішно, правда? Панська хвороба… Але я не можу… Більш усього гомін… Це мене завжди дуже турбує…

— Нерви?

— Так, так! — з вдячною жвавостю підхопив Тарас. — Дyже це . нерви… Я от і ніяковію все так тому, що нерви… Ви, звичайно, помічаєте, що я дуже, ніяковію і повожусь як дурень?

Мирон засміявся:

— Ви самі бачите, що як дурень, чи вам здається, що ми це думаємо?

Тарас не зміг одразу відповісти.

— Я?… звичайно, я б хотів, триматись не так, алe… Я гадаю, що вам це здається дурним, а тому і я також…

— Ну, то це не важно. Сідайте й думайте, що нам це здається дуже розу-умним. Як самі думатимєте, так і бу-уде… Я вас слу-ухаю, Даро.

Тарас деякий час так само ніяково посміхався, потім одразу, неначе проковтнувши посмішку, похмарнів і похнюпився.

Дара одвела від Тараса очі.

— Я хочу сказати… Вам нічого Віра не розповідала про Колю?

— Ні, розповідала.

— І те, що він хворий?

— І те-е…

— Значить, ви знаєте, що всі хотять вимагати від вас пояснень?

Мирон мовчки, з веселим здивованням підняв брови.

Жорстке, безладно сторчаче волосся, здавалося, також здивувалось і безладність його чомусь зробилась ще більше помітною.

— Значить, не знаєте.

— Це ціка-аво! скрикнув Мирон.

— Але з приводу чого ж пояснення? Невже з приводу Ко-о-лі?

Дара строгим, слідкуючим поглядом дивилась на його.

— Взагалі, з приводу всього… всіх ваших ідей, пропаганди…

Тарас підняв голову й звернувся до Мирона:

— Так, це ви… вірно!… Це може бути… Це один з родів автосугестії… Хм!… Це ви почасти вірно…

І Мирон, і Дара подивилися на його з здивованням.

— Ви це про що? — спитав Мирон.

— Про те, що ви сказали… Але це не завжди удається… не завжди. О, коли б то можна було внушити собі все, що схочеш!…

Раптом, помітивши здивовані, пильні погляди їх, засоромився, винувато забурмотів щось і почав шукати кашкета, якого весь час сам люто мняв руками. Помітивши й це, підвівся й почав прощатись.

Тоді Дара спокійно, неначе мала на це право, взяла його за руку вище ліктя, посадила знову на канапу й сказала:

— Сідайте й сидіть. Вам погано сьогодня. Зараз разом підемо.

Він покірливо сів, втер чоло й з сумом згодився:

— Так, сьогодня погано… Хмари ці… Коли от так хмари, важкі мені страшенно не добре… Важко, душно і от тут — показав він на нижню частину грудей — душить… Але це нічого… Ви балакайте, — вже проходить…

Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919.
 
 
вгору