Олександр Олесь «Княгиня Ольга» 

Тихий, теплий літній ранок. 

Сонце встало. Вітер спить. 

Вийшла дівчина на річку, 

Сіла в човен і сидить. 

Чарівна сама, як ранок, 

Задивилася на світ... 

Білий шум на синіх хвилях, 

На деревах — білий цвіт. 

Любо жити на сім світі, 

Щастя любого ждучи... 

Ах, коли б лише згадати 

Сон, що снився уночі. 

Дивний сон... якісь палати, 

Лицар в зброї на коні... 

Ліс такий страшний, таємний. 

Поле... Море вдалині. 

Далі хмари, грім, пожежа, 

Плач і стогін з-під землі. 

Лицар-велетень в кайданах, 

Кров на білому чолі. 

І замислилась красуня... 

Згадка в серце їй вп’ялась... 

Нагло шелест... Обернулась: 

Перед нею — Ігор-князь. 

На йому убрання просте, 

Без оздоби, без відзнак, 

Лук з залізними кінцями, 

Збоку стріли, сагайдак. 

Привітався з нею Ігор 

І сказав перевезти... 

Загойдавсь на хвилях човен 

І поволі став плисти. 

І очей не зводить Ігор: 

Що за дівчина-краса. 

Заговорить: думка — сонце; 

Очі — сині небеса. 

Хто вона, чия і звідки, 

Князь докладно розпитав, 

А на другий день по неї 

І сватів своїх послав. 

І за князя вийшла заміж 

Проста дівчина з села, 

І до смерті вірним другом 

Князю Ігорю була.