Про УКРЛІТ.ORG

Блакитне сонце

C. 2

Покальчук Юрій Володимирович

Твори Покальчука
Скачати текст твору: txt (153 КБ) pdf (158 КБ)

Calibri

-A A A+

Певне, що є інші, завжди є інші на місце тих, хто відходить. І ці, були певне, такі ж різні: і не кращі, і не гірші. І зараз теж, мабуть, чимало зовсім невинних, випадково засуджених. А є і справжні злочинці. Я вже не їжджу туди кілька років, нема часу, та й все змінилось.

А все ж здається, що ті були кращі, цікавіші, жвавіші. Що з ними сталося потім?

Змінився й Олег. Минуло відтоді вже вісім років.

Згадую, як він стояв переді мною високий, стрункий, підтягнутий і усміхався. Короткий білявий чуб, гарні зуби, статура гімнаста, усмішка американського кіногероя. Але особливо вражали його очі, великі, сіро-блакитні, облямовані густими віями, вони просто зачарували, коли він дивився на вас. Вираз його обличчя видавався часом якимось, сказати б, неземним. Олег, схоже було, знає неприступне іншим, ніби йому випала якась особлива доля чи місія. Виглядало на щось майже містичне.

Йому б у кіно зніматися з такою зовнішністю, подумав я тоді, а не у колонії термін відбувати.

— А що ви, власне, від мене хочете?

Олег дивився на мене трохи скептично і насторожливо, питаючи схилив голову набік.

— Бачиш, мене, як журналіста, цікавить людина взагалі, не тільки обставини того, що з нею відбувається. Я пишу про колонію неповнолітніх злочинців і відтак розпитую про їхні життя хлопців, які тут сидять за різне… А ти багато чим тут виділяєшся — художник, спортсмен, взагалі інший, ніж більшість…

— Та ви вже зі мною говорили і вчора, і позавчора.

— Щось маєш проти?

— Ні, але бачу, що ви хочете мене щось спитати і вагаєтесь.

— Це правда. Я хотів би, якщо вважатимеш за можливе, щоби ти розповів про себе трохи більше. Власне, про те, що з тобою трапилось до колонії…

— А навіщо?

— Я хотів би зрозуміти. І тебе, і твою історію. Бо це не типово, по-перше, і тому цікаво. А по-друге, як людина, що пише, я міг би написати про щось таке, аби й інші зрозуміли.

— Не напишете. А напишете, ніхто вас не надрукує.

— А все ж таки?

— Знаєте, я розповім. Врешті час минув, мені вже так не болить. Але я ні від чого не відмовився. А ви… ви якось по-людськи говорите з усіма, не так, як наші вихователі. Тому розповім. Але одна умова — ні моє ім’я, ні інших, кого я називатиму, ніде у ваших писаннях не повинно з’являтися. Будете писати, вигадайте собі щось, когось — і пишіть, але справжні імена — ні за що!

— Обіцяю.

Розповідь Олега

Мені незабаром вісімнадцять. Я отримав три роки за злісне хуліганство, в колонії добре себе поводив і незабаром вихожу на волю, термін ув’язнення мені скоротили, бо ж ніби я виправився.

Мій батько, тоді заступник директора Інституту соціології, (зараз не знаю, що робить, бо я з батьками взаємини порвав назавжди) був людиною суто радянського виховання, весь час на роботі, лиш інколи вечорами бував удома. Мама не працювала, я єдиний син.

Коли почалися всі оці зміни за часів Горбачова і потім, я був ще малий, але з часом почав розуміти, наскільки проти усього нового будь у чому настроєний мій батько. Це отак у тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять мабуть кожен починають усвідомлювати, що його батьки не ангели, а надто, що те, що діється в Україні цікавого і важливого, виявляється, не раз суперечить поглядам батьків.

Я змалечку добре малював, ходив у гурток, потім у студію. У нашому будинку жив досить знаний художник, Віталій Ткаченко, саме була його виставка в Будинку художників, ми з мамою пішли, зустріли його там, ну сусіди, те-се, і домовились, що він буде зі мною займатись малюванням.

Невисокий, чорнявий з коротенькою борідкою і темними, пронизливими очима, він, коли дивився на когось, то ніби огортав своїм поглядом. Щось у ньому було магічне, незвичайне. Й загалом гарний чоловік, що казати.

Я прийшов до нього вперше, як домовились, і задивувався його квартирою, що аж ніяк не була схожа на нашу. Майже без меблів. Книги, картини, якісь східні скульптури, квіти — одне слово, те, що називають ательє, а не квартирою, я маю на увазі художню майстерню. Він був розлучений, жив сам. Майстерні власної окремої не мав, усе добивався від начальства свого, оце йому обіцяли після виставки, що, може, дадуть.

Як виявилось потім, він був дуже близький з багатьма дисидентами, пізніше брав активну участь в організаціїї РУХу, одне слово, зовсім інша людина, ніж мій батько.

Батько навіть і не чув до пуття про такого художника, лише згодом довідався, що я вчуся малювати, і спершу ніби схвалював це. Ото й усього.

А я не лише малював там, але й слухав. Ми багато розмовляли, Віталій розповідав мені про себе, про те, що малює, що буде малювати, про різні напрями в мистецтві, у психологіїї. Про людські взаємини, їхні проблеми, про людську душу і тіло, про все.

Вдома в нас ніколи не було погідно. Все ніби нічого, ніби, «як у людей», ніби добре. Але насправді сухо і нецікаво. Це я зрозумів, коли познайомився з Віталієм. Розумієте, я вчув удома оце типове, умовне буття, радянську фальшивість.

 
 
вгору