Про УКРЛІТ.ORG

Українство на літературних позвах з Московщиною

C. 6
Скачати текст твору: txt (501 КБ) pdf (325 КБ)

Calibri

-A A A+

"Яким же побитом одна область українського плем’я, мавша зовсім окремну історію, цілими віками відрізнена і від давнього руського цілого, і від власної південноруської гілки, може намагатись з правом на заступництво і виявництво самої чистої руської народности? Очевидячки, тут є якесь велике непорозуміння", – каже д. Пипін.

Нам здасться, що для нас непорозуміння тут нема ніякого. Діло в тому, з якого пункту і центру дивитсь на Гаичину та її народність. Коли глянути на неї з пункту Петербурґу або Москви, чи з пункту Великоросіі, то виходить, що Галичина нібито не має права на заступництво усього українського плем’я. Коли же глянути на се діло з пункту Києва чи Харкова, з пункту України, то виходить, що вона зовсім таки має право на таке заступництво. Д[обродій] Пипін не так, трохи якось по-своєму, дивиться на історію Галичини і вибирає з тієї історії, і то тільки політичної, пункти й факти, сказати б, розділяючі і відрізняючі Галичину від давньої Москви та теперішньої Росії та України, поминувши факти єднаючі її історію з історією України і історію властиво культурну й просвітню.

Від Великоросії Галичина була відрізнена ще від часу Батия та монгольського ярма, – від України вона не була таки вже зовсім і завсіди відрізнена так, як здасться д. Пипінові.

1340 року польський король Казимир завоював Галичину і сполучив її з Польщею. Се відірвання Галичини від руського плем’я сталося, як бачимо, дуже давно, але незабаром після сієї події Яґелло, найменший син Ольґерда, став великим князем на Литві та на Україні, а потім, оженившись з Ядвіґою, польською королівною, став і польським королем в 1386 році і сполучив Литву, Україну та Польщу в одну державу. Галичина опинилась через 46 літ знов в одній державі в зв’язку з Україною та Білою Руссю. Правда, Вітовт, Яґеллів брат у первих, знов відрізнив Литву та Україну від Польщі, а через те і Галичина відрізнилась від свого плем’я, але в 1413 р. Яґелло погодився з Вітовтом і вони вдвох вкупі з польськими, українськими та литовськими князями з’їхались в Городлі над Бугом на сойм; Яґелло дав литовській та українській шляхті більші права, такі, які мала польська шляхта, і всі постановили у всіх ділах з’їжджатись на раду, не воювати одним без других і на загальній раді чи в соймі вибирати князів. Брат Яґелла Свидриґелло після Вітовта ще об’явив себе великим князем Литви та Руси і встоював за окремність свого князівства від Польщі, але польська і католицька шляхта не любила його, як православного по вірі, і скинула його, вибравши собі за князя Вітовтового брата Сіґізмунда, по вірі католика. В 1452 р. наслідник Свидриґелла Казимир став разом і королем польським. Як бачимо, в сей період давня Русь чи Україна то сполучалась з Польщею, то відривалась від неї, і Галичина разом з тим то була в близьких зносинах до усього українського плем’я, то в дальших. Та й ті самі зносини, та тяганина між польськими королями та великими литово-руськими князями, ті границі їх князівств – се все було хистке, як полум’я на вітрі, і не по-теперішньому відрізняло Галичину від усього українського плем’я: тодішні границі між князівствами були уділові, хисткі, змінчиві, а не теперішні, обкопані й обмежовані, обставлені сторожею, таможнями; вони тоді не становили таких претичин для мирних, просвітніх та культурних обоспілок, уділів та городів. Від 1452 р., себто від смерти останнього самостійного князя на Україні Свидриґелла, аж до 1649 року, коли Богдан Хмельницький відділив від Польщі Україну по ріку Случ на Волині, Галичина вкупі з цілим українським та білоруським плем’ям належала до польської держави і мала однакову долю з ним. Перебули вони вкупі усяке історичне лихоліття: і Люблінську унію в 1569 р., і Берестську церковну унію 1596 р., і лихоліття єзуїтське, і польське державне, і пансько-шляхетське, і навіть панщину, з тією тільки відміною, що до Люблінської унії 1569 року Україна та Біла Русь мали ще деякі рештки автономного права, котрі здержували натиск полонізації та покатоличення. До 1569 року поляки не мали права оселятись на Україні, закуповувати там землі, заступати урядові місця, навертати народ в католицтво, що вже було поперед того до Люблінської унії в Галичині, і через те польський натиск і полонізація нашої шляхти почалася в Галичині раніше, ніж на Україні. Богдан Хмельницький, віддавшись у підданство московському цареві в 1654 році, прилучив Україну до Московського царства по річку Случ на Волині, а решта Волині та Галичина відрізнились від українського плем’я, але не надовго. Зараз після смерти Богдана гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький піддалися Польщі, зауваживши, що московський цар не додержав умови з Україною, а по Андрусівському миру в 1667 році московський цар вернув Польщі Україну та Білу Русь по Дніпро, окрім Києва з повітом. Галичина знов стала в зв’язку, правда, не з цілим українським плем’ям, але з його більшою половиною аж до останнього розпадку Польщі в 1772 році. Галичина жила в сей давній час одним історичним життям з Україною. Однаковий проявок життя ми бачимо і в Львові, і в Києві, і в Вільні: скрізь ми бачимо однакове встоювання за своє історичне право церковного, суспільного та громадського життя: в них бачимо ті ж церковні братства, ті ж школи, ті ж церковні книжки, та ж сама полемічна література.

Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000)
 
 
вгору