Про УКРЛІТ.ORG

Сто тисяч

(1890) C. 1
Скачати текст твору: txt (140 КБ) pdf (170 КБ)

Calibri

-A A A+

ДІЄВІ ЛЮДЕ

Г е р а с и м Никодимович Калитка — багатий крестьянин.

П а р а с к а — жінка його.

Р о м а н — син їх.

С а в к а — кум Герасима, крестьянин.

Банавентура — К о п а ч.

Н е в і д о м и й — єврей.

Г е р ш к о — фактор.

М о т р я — наймичка.

К л и м — робітник.

 

ДІЯ ПЕРША

ЯВА І

В хаті яку хвилину нема нікого; входе Невідомий.

Н е в і д о м и й. Нікого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усі торгують, а покупателі только глазами купують, і торговлі нема — один убиток. Так я сібє видумал новую комерцію: хорошій будет гендель, єжелі удастся… Попробуєм!..

ЯВА II

Роман і Невідомий.

Н е в і д о м и й. Здрастуйте вам.

Р о м а н. Здоров.

Н е в і д о м и й. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Р о м а н. Це.

Н е в і д о м и й. А де ж сам хазяїн?

Р о м а н. Вони в город поїхали, сьогодня повинні буть назад.

Н е в і д о м и й. Я з ним відался, і он сказал, щоб я приїхав.

Р о м а н. Може, й вони через годину будуть.

ЯВА III

Ті ж і Копач.

К о п а ч. Ура! Тепер суд гласний, накриває жидків часний! Хе-хе-хе!

Н е в і д о м и й. А ви разлі часний? Не похоже.

К о п а ч. Не та рожа? Ха-ха-ха!

Н е в і д о м и й. Прощайте! Я навідаюся опісля, бо у мене є діло до Смоквинова. (Пішов.)

ЯВА IV

Копач і Роман.

К о п а ч. Ха-ха-ха! Заметь—це пройдисвіт! Я їх багато бачив, у мене опит і практіка. Я на них насмотрелся… Командовал зводом, так пров’янт і фураж часто получав, знаю їх, да і они меня знають! Тепер літ трідцать в одставкє, по світу вольно я хожу і в очі сміливо усім гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досі ще не совершив?^

Р о м а н. Ще в городі.

К о п а ч. Хотів поздравити його з пріобрєтєніем зємєль-кі… А Прасковєя Івановна?..

Р о м а н. У попа.

К о п а ч. Так! Торічелієва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фізікі. В такім разі — адіо! К обіду я прийду. (Пішов.)

ЯВА V

Роман, потім Мотря.

Р о м а н. Наче і розумний, а дурний. Тридцять літ шукає кладів і голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… І все він зна — тілько нічого не робе. (Іде до дверей і гука.) Мотре, та йди-бо сюди!

М о т р я за дверима: «Чого там? Нема мені часу».

Р о м а н. Та нам, мабуть, не буде часу і вмерти. Іди-бо! Зашиєш мені сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пішли. Хочеться мені з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розірвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. (Показує.)

М о т р я. Де це ти так розпанахав? Роман. Зачепився за вила.

М о т р я зашива, Роман її цілує.

М о т р я (б’є його кулаком). А це що? А тпруськи!

Р о м а н. Хіба не можна? Ми ж восени поженимось, чула? Що батько казав?

М о т р я. То тоді і цілуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже н губи розпустив.

Р о м а н. Ні, це не шутки. І мати казала, і батько казав, що кращої невістки не треба.

М о т р я. Уже зашила. Іди собі, я не маю часу теревені править, та он вже батько приїхали.

Р о м а н. Батько? Справді.

Мотря вибіга.

ЯВА VI

Герасим і Роман.

Г е р а с и м. А ви чого тут збіглись, роботи нема, чи що?

Р о м а н. Та я розірвав рукав… Мотря зашила.

Г е р а с и м. А мати ж де?

Р о м а н. Пішли до попа…

Г е р а с и м. Знайшла празник. Іди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої реміняки не порізали на батоги.

Р о м а н. Добре. Тут жид якийсь питав вас і Копач. (Вийшов.)

Г е р а с и м (один). Жид—то діло, а Копач—морока. Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу, і земельки прибавилось. І бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші… Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося: тепер маю двісті десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртів випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тілько біля свиней шість чоловіка день при дні працює!.. І яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумію… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясом у різницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає — і тілько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені, не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов, мотається і туди й сюди, заложив і перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же, двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх візьмеш? Прямо, як іржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хіба послухать жидка, піти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих і розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись… Обіщав жид сьогодня привезти напоказ. Може, це він уже й заходив. Цікаво дуже бачити фальшиві гроші.

 
 
вгору