Про УКРЛІТ.ORG

На коні й під конем

C. 4

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (1 МБ) pdf (718 КБ)

Calibri

-A A A+

Він сидів, зіщулений, міцно стуливши губенята, і не відривав од нас потемнілих, ревнивих очей. Зустрівшись з моїм поглядом, Ванько скривився, зірвався на ноги, вибіг із хати.

Я знайшов його аж на греблі, під отією вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванько тихенько плакав…

НЕ ХОЧУ РАЮ

В один з літніх днів мене і брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотіли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стіна, схожа на спущені пасма забрудненого льону. Чорні хмари, що наче кипіли у величезному казані, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися сліпучими блискавицями, і оглушливий тріскіт ще більше підганяв нас.

Степ попереду здавався ще безмежнішим, а ми — наче дві пилинки, що загубилися в його освітленому сонцем просторі.

Ось нас обігнала прозора тінь і помчала вперед; потім ще одна, темніша і важча, аж прогнувся під нею степ; свиснув навздогін вітер; дзвінко розплескалися перші краплини, і дорога стала наче подзьобана віспою. А позаду, прориваючись крізь безперервне громовиння, наростав і наростав всепоглинаючий шум водяної стіни. Той шум був найстрашніший: здавалося, велетенська хвиля ось–ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевільному вирі.

— Агей!

Дзвінкий хлоп’ячий голос пролунав так несподівано, що ми відразу зупинилися.

— Сюди давай! Сюди–и–и!

Лише тепер помітили ми за сотню кроків від дороги невеликий глинобитний сарайчик з напівзруйнованими стінами і білу постать, що, підстрибуючи, вимахувала руками. Круто звернувши, ми помчали стернею.

Ледве вскочили в халупу, як відразу ж зашуміла, заплюскотіла степова злива. Стало темно, як уночі. Притулившись до стіни, ми стояли, приголомшені нестримною стихією, що наче заповзялася затопити землю.

Першим порушив мовчанку хлопець, в якому я впізнав сина сусіди — Миколу.

— Скоро пройде, — упевнено сказав він, виставляючи голову в пролом стіни. — Бульки танцюють.

Я теж обережно виставив голову надвір. По численних озерцях, що заливали стерню, рясно стьобали краплини, вискакували, немов справді танцюючи, бульки. Вони то зникали, то знову появлялися на неспокійних поверхнях калюж. Мені було не зрозуміло, чому оцей танець мав провіщати кінець зливи, але Микола на два роки старший од мене, отож я не міг сумніватися в правдивості його слів.

— Ну, зараз Ілля покотиться, — сказав Микола, коли злива почала стихати. — Скидайте картузи! — крикнув він, повернувши до нас налякане обличчя.

Ми позривали кашкетики, а Микола одійшов від пролому, забився в найтемніший куток. В ту ж мить, наче накликана його словами, між хмарами й степом сліпучо замиготіла тонка ламана стрічка, і страшний гуркіт пригнув наші голови.

— Ставайте на коліна! — закричав Микола, і не встигли ми попадати біля нього, як знову блиснуло, тріснуло. Кинуло нас на Миколу.

— Свят, свят, свят! — захрестився Микола, дивлячись побілілими очима на миготливо–сліпучий пролом у стіні. — Господи, Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, спаси нас, великомученице Варваро, моли бога о нас!

Хрестився і кланявся, стукаючи лобом об встелену курячим послідом долівку, а ми, оглушені несамовитим громовинням, тулилися один до одного і тремтіли від страху.

— А ви чого! — закричав сердито Микола. — Що, я за вас хреститися буду?!

Я і брат дружно замахали руками, застукотіли лобами об м’яку долівку. Налякані, робили це так запопадливо, що, коли гроза прогуркотіла на захід, передо мною ще довго хилиталася вгору і вниз залита водою стерня.

Так сусідський Микола почав прилучати нас до релігії. Затамувавши подих, слухали ми про бога та янголів, про чортів і святих, про пекло і рай — всю оту біблійну премудрість, що нею був напханий Микола.

Уроки не минали даремно. Потай від мами ми хрестилися на ніч, хрестили і маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотіли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота.

Я часто мріяв про рай. Просто неймовірним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срібними яблуками, що немає в ньому злих собак та сторожів, які за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою.

Потім ще хотів мати крила. Великі, як у гусака, щоб літати, наче янгол.

Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмінно треба померти. А вмирати чомусь не хотілося. Навіть Миколі, хоч він сам переконував нас, що райське життя набагато краще від земного.

Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тільки для цього треба стати святим.

Може, мені зрештою і вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок.

Була у Миколи стара баба, яка доживала свій вік у старшого сина. Весь час лежала вона на печі, прогріваючи натруджені кості, і лише в гарячі літні дні виповзала на сонце. Постогнуючи і хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, і мені здавалося, що баба сліпа.

— Ох, господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! — раз по раз благала вона.

 
 
вгору