Про УКРЛІТ.ORG

Чорний ворон

(1960—1988) C. 1

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (261 КБ) pdf (205 КБ)

Calibri

-A A A+

Місто, яке лежало в степах України, стільки разів переходило з рук в руки, стільки бомб, снарядів і мін упало на нього, що там уже й брати не було чого, окрім хіба що битої цегли та обвугленого дерева, однак і наші, й німці з такою затятою люттю чіплялися за руїни, за кожен квартал, вулицю, площу, будинок, наче від того, за ким цей квартал, вулиця, площа, будинок залишаться, залежав результат усієї війни. І взвод молодшого лейтенанта Калинки, наполовину винищений в оцьому стертому з лиця землі місті, ось уже втретє чи вп’яте відбив один і той самий будинок, а точніше, те, що лишилось од нього: великий підвал і єдину вцілілу стіну, так посічену осколками й кулями, що вже й місця живого на ній не було. Щоразу, як поруч вибухав снаряд чи бомба, стіна хиталася так, що, здавалось, от-от завалиться, а на самісінькій горі, на четвертому поверсі, в уцілілому чудом куточкові кімнати їздило туди-сюди невелике ліжко, щоразу замалим не зриваючись у прірву. Бійці аж дух тамували, не відриваючи поглядів од того дитячого ліжка, а командир їхнього взводу — той і зовсім блід на виду і смикав комірець гімнастерки, що душив йому горло. І як би здивувалися бійці, коли б дізнались, що молодший лейтенант пішов на фронт з оцього вщент зруйнованого міста, що саме в цьому будинку він жив, а отой куточок кімнати — все, що лишилось од його квартири. І в отому он ліжку спав його син. Здивувалися б і зрозуміли б нарешті, чому ж їхній командир щоразу кидався знову й знову відбивати оцей нікому не потрібний будинок, а точніше — те, що лишилось од нього.

Калинку ж гнітив не тільки спогад про дружину та сина, які поділися невідомо де, не так вигляд оцього беззахисного ліжка, що кожної миті могло упасти донизу (йому щоразу здавалося, що там і досі лежить його син), а ще й велика неприємність, яка звалилась на нього тут, у цьому ж таки місті, під час позаминулого бою, коли німці вже вкотре їх вибивали — і вибили з оцього будинку. Саме тоді невідомо куди зник кращий кулеметник його взводу Асанов, зник разом з кулеметом, і поміж бійцями поповзла темненька чутка, що Асанов не вбитий, а перебіг до ворога. Де ж він міг подітися, адже німці не підбирали трупи наших бійців. Коли в черговий раз відбили будинок, Асанова як не шукали, серед убитих так і не знайшли. Щез і кулемет.

І вже хтось наче бачив, як Асанов побіг в зовсім уже іншому напрямку — в бік німців. Хтось наче чув, як Асанов кричав, щоб вони не стріляли, бо він здається в полон.

Калинку вже викликали в штаб батальйону і попередили, щоб увечері, коли зовсім стемніє, чекав представника особливого відділу.

— Та припильнуй, щоб і твій Даніялов не змотався до німців! Услід за своїм землячком.

Сержант Даніялов, командир першого рою, і справді був земляком зниклого Асанова. Вони завжди тримались один одного, навіть спали разом, під одним плащ-наметом, і коли Асанов зник, Даніялов, шукаючи свого земляка, аж почорнів на виду. Блискав запаленими очима, сердито допитувався:

— Тавариш камандир, какой цволоч казал, що Асанов бєжал до фашістов? Асанов фашіст? Я фашіст?.. Какой цволоч казал?!

А «таварищ камандир» не знав нічого й сам. «Тавариш камандир» думав лише про те, що не відомий йому особіст обов’язково вчепиться в Даніялова і навряд чи так просто випустить його зі своїх рук. Недаремно ж його попереджали, щоб припильнував за сержантом.

Кілька разів Калинка підходив до Даніялова попередити, щоб готувавсь до неприємної зустрічі. Але так і не набрався духу сказати про це: в штабі суворо наказали нікому навіть не заїкатись про представника особливого відділу. І Калинка, скрушно зітхнувши, запитував зовсім про інше, і від того йому зовсім уже марудно ставало на душі: було таке, відчуття, наче він власноручно віддає Даніялова тому особістові. Даніялова, який не раз ходив із ним в атаку, який би, не вагаючись, прикрив свого командира від осколка чи кулі,— в цьому Калинка не мав жодного сумніву.

Даніялов же, худий, з кривими ногами й маленькими, напрочуд красивими руками, з таким невдоволеним виглядом відповідав Калинці на його запитання, наче йому смертельно набрид і «тавариш камандир», і війна, і всі клопоти, пов’язані з нею. Поговоривши отак, Калинка винувато відходив, а за якийсь час знову йшов до сержанта.

Тому, коли з роти передали, що треба послати в район вокзалу розвідку («Будемо відбивати вокзал»), Калинка одразу ж подумав про Даніялова. Подумав не тільки тому, що кращого розвідника годі й шукати, а ще й тому, що, пославши у розвідку Даніялова, він його хоч цього разу врятує од зустрічі з особістом, а може, й од гіршого. За час служби в армії Калинка наслухався про цю публіку всякого, тож не ждав од майбутніх відвідин нічого доброго. І вже, не вагаючись, знову пішов до сержанта й наказав йому збиратись у розвідку.

— Візьмеш двох бійців. Досить?

Почувши про те, що його посилають у розвідку, Даніялов ожив, досі насуплене обличчя його проясніло. Він явно зрадів, і Калинка ніяк не міг зрозуміти, чому він радіє. Питати, однак, не став, натомість додав:

Анатолій Дімаров «В тіні Сталіна». Вид-во «Дніпро», 1990.
 
 
вгору