Після всього ще раз озирнувся довкола, поправив постіль, щоб та відповідала ситуації. Потім нашвидкуруч загорнув в газету свій сніданок, обід і, не закриваючи хату на замок, залишивши прочинені хатні двері, вийшов з двору. За хвірткою озирнувся позад себе і, не побачивши нічого підозрілого, почимчикував на службу.

У районний відділ Іван прийшов сумним, сумним… А коли його побачив біля слідчого ізолятора нічний черговий, то здивовано вирячив очі.

— Тебе що, з дому вигнали? Мені ще цілих три години чергувати.

— Давай я за тебе почергую сьогодні — цілу ніч не спав. Брат весь час хрипить, задихається, кашляє. Спати не дає. Каже, що в нього туберкульоз. А я не можу так, в одному домі…

— Що ти не можеш? Може саме зараз йому потрібна твоя допомога, а ти не можу, не можу…

— Він зараз лежить і весь час скаржиться, що не знає як далі жити, а я не можу вислуховувати це. Його мати доглядає. Зараз вона тут, на базарі. Прийшла за медом і маслом. А я що можу? Не знаю. Всю ніч не спав.

— Добре, — погодився нічний черговий. — Я тебе підміню, коли тобі треба буде.

Одразу після дев’ятої години ранку Іван постукав у знайомі двері слідчого, який викликав його вчора, і зразу отримав дозвіл.

— Увійдіть!

А коли переступив поріг, слідчий здивувався.

— Це знову ти? Щось маєш для мене?

— Так. Мій брат нічого не бачив і нічого не чув. До того ж від учора з рибалки прийшов дуже хворий. Весь час хрипить, кашляє, задихається. Каже, що в нього туберкульоз і далі не знає, як жити. Мене це дуже турбує.

— Справді, це вже не просто хвороба, а біда. Співчуваю.

— Сьогодні мати ще зрання пішла сюди на базар, щоб рятувати Андрія. Хоче купити свіжого меду, вершкового масла. А я всю ніч не спав — брат не дає. Сьогодні навіть на роботу прийшов на три години раніше. Втік з дому.

— Це буває. І добре, коли така мати є, цінуй її. Бережи. Більше нічого не маєш сказати?

— Ні.

— Тоді іди, працюй.

Іван з відчуттям добре зробленої справи попрямував до слідчого ізолятора у свій прикалабок.

* * *

Біля десятої години ранку рипнула хвіртка в огорожі садиби Іваницьких і на подвір’я, важко ступаючи й опираючись на ціпок, зайшла давня подруга і сусідка Марії (матері братів Івана та Андрія), що проживала на цій же вулиці, за кільканадцять садиб звідси. Вона була дещо молодша за свою подругу, але така ж вироблена, з важкими натрудженими руками, як і стара Іваницька.

Підійшла до хати й побачивши прочинені хатні двері, гукнула у темні сіни:

— Маріє! Ти де там запропастилася? Іди сюди, я тобі новини продам, а водночас і посидимо на теплому сонечку, на нашій лавочці під яблунею. Адже вона наша незамінна третя подруга і така ж стара, як і ми. Чи ще не забула, як-то було весною в дитинстві? А? — запитала й замовкла, терпеливо чекаючи, як завжди, на відповідь, і не дочекалася.

Ображено переступила поріг, прочинила двері до світлиці і вклякла, не в змозі ані крикнути, ані ногою ступити.

Пройшла хвилина… Оніміння спало і вона задки, задки… Інтуїтивно вийшла з хати й кинулася у хвіртку — додому,— рипнулась було, але вже по дорозі опам’яталася й хотіла було повернутися назад, та ноги самі понесли до сільради, до людей, які могли б реально допомогти.

Як завжди, голова був десь у справах, а за нього на господарстві залишилася секретарка. Сьогодні був приймальний день і вона видавала довідки, приймала скарги, пропозиції, вирішувала поточні справи і, по суті, була незамінною постаттю сільської влади. У черзі до неї на прийом сиділи під стіною два чоловіки і з десяток жінок. Коли ж двері сільради відчинилися і в коридорі з’явилася захекана подруга Іваницької, вони осудливо втупили в неї сердиті очі — знали її, як облуплену. Про неї в селі говорили: "танк". Окрім цього вона мала ще одну властивість, — там, де появлялася, там завжди відбувалося щось неймовірне, але врешті-решт усе закінчувалося миром, і всі залишалися задоволеними. Такий був у неї характер. Ось і зараз: не дивлячись на людей, які чекали своєї черги на виклик, вона прямо від вхідних дверей почимчикувала до кабінету секретарки.

— Куди? — сердито кинув їй у спину хтось із чоловіків, та жінка навіть не озирнулася на те. Смикнула двері на себе, відчинила, зайшла і так само шумно прикрила за собою. У ту саму мить в кабінеті скоїлося щось неймовірне, — істеричний крик, гармидер і плач…

У коридорі лиш осудливо перезирнулися. А ще за хвилину з кабінету вийшов дідок з костуром, що до цього був на прийомі й повідомив:

— Усе, бабоньки! Прийом закінчено, приходьте завтра, — голосно повідомив, а вже стишено, немов пошепки, додав: — Андрія, брата міліціонера Івана, повісили на бильці ліжка. Напевно, повісили, бо сам він технічно зробити цього аж ніяк не зміг би — я це точно знаю…

Жінки охнули, піднялися і спішно подалися геть. Невдоволено бурмочучи собі щось під ніс, за ними потьопали й чоловіки.

У цей час у кабінеті секретарка телефонувала до міліції: